Нещодавно в Ужгороді Україна й Угорщина на міжурядовому рівні обговорювали проблеми Закону про освіту, котрий збурив нацменшини; напередодні з цього ж приводу в нас побував верховний комісар ОБСЄ. А до всього зовсім недавно Йосип Йосипович відзначив 60-ліття. Тож поговорили і про суспільне, і про особисте.
«Якщо хочете зробити мені щось добре, то спитайте, чи я радий тому?»
– Почнемо із зустрічі заступників міністрів двох країн по Закону про освіту. Ви на ній були?
– Ні, я був на зустрічі з верховним комісаром ОБСЄ у справах нацменшин і висловив із цього приводу думку не тільки тутешніх угорців, а й більшості закарпатців. Там є три групи проблем. Перша – правова. Якщо Україна йде в ЄС і в усіх сферах імплементує європейські норми, то не може порушувати раніше підписані нею закони, міжнародні домовленості. А сьома стаття Закону про освіту, на наш погляд, їх порушує. Другий аспект – політичний. Коли в листопаді 2016-го парламент прийняв у першому читанні цей документ, ми заявляли про порушення прав нацменшин і міжнародних угод та спрямували до столиці відповідне звернення облради: із 64-х крайових депутатів тільки 8 членів КМКС, але «за» проголосували 42. Та в другому читанні 5 жовтня 2017-го Верховна Рада ухвалила набагато гірший варіант, ніж той, який подало Міносвіти й проти якого ми виступали. Облрада знову звернулася до Президента з проханням ветувати його або надіслати на експертизу до Венеційської комісії. До нас дослухалися тільки щодо останнього, але відправили вже підписаний закон. Комісія оперативно проаналізувала його і винесла вердикт. Писали його дипломати, тому він сформульований так, що дає правду обом сторонам і водночас виносить зауваження. Там зазначено: українську мову як державну слід підтримувати, розвивати й вводити в обіг у всьому суспільстві, з чим ми абсолютно погоджуємося. Але паралельно треба давати нормальні умови й для функціонування мов нацменшин. Баланс між першим і другим слід зберігати.
На жаль, із прийняттям освітнього закону Україна дещо зіпсувала стосунки з Угорщиною, Румунією, Польщею. Хоча саме вони як ніхто інший підтримували нас, у тому числі й у досягненні безвізу. Погіршувати конструктивні взаємини – вкрай небажано для країни, яка через події на сході перебуває в стані нехай і неофіційної, але війни з Росією. Ми цей політичний аспект підкреслювали у зверненні облради до найвищих ешелонів влади, як і те, що документ може спричинити міжнаціональні конфлікти в деяких регіонах і аж ніяк не сприяє консолідації нації.
– А який же третій аспект проблеми?
– Педагогічний. У Києві кажуть, що цей закон – у інтересах нацменшин, бо, не знаючи нормально державну мову, вони неконкурентоздатні на ринку праці, при вступі у виші, відтак інтелектуальна еліта в їх середовищі формуватися не може. Втім, якщо ви хочете зробити мені щось добре, то спитайте, чи я справді радий тому? Якщо так – із вдячністю прийму це. Але ж усі представники угорської меншини на Закарпатті виступають проти, за короткий час зібрали 62 тисячі підписів, та в Києві переконані, що це – на їхню користь… Я пропрацював педагогом 25 років і з досвіду знаю: добре, якщо дитина навчається материнською мовою, якою думає, бачить сни й легше зрозуміє такі важкі предмети, як математика, фізика, хімія… Хоча дуже важливо, навіть обов’язково, щоби школярі знали й державну мову та одну іноземну.
Що нам пропонують тепер? Якщо дитина до 5-го класу вчитиметься паралельно українською й мовою нацменшин, а потім їй повністю (хай через певний період, але зрештою закон вимагає саме цього) треба перейти на українську, то невже вона, досі не засвоївши належно державну мову за 11 років, зробить це за 4 і зможе вивчати нею згадані важкі предмети? Я впевнений, що ні. Скоріше, сприйматиме все поверхово, втратить інтерес до наук. І хоч українську однозначно знатиме до кінця школи краще, ніж теперішні випускники шкіл нацменшин, але все інше – ніяк. Тобто знову виявиться неконкурентоздатною як на ринку праці, так і в здобутті вищої освіти.
Вихід за такої ситуації з точки зору думаючих батьків – або посилати дитину на навчання в Угорщину й самим виїхати звідси, або відразу давати чадо в українську школу. Чи в наших інтересах, щоб люди виїжджали звідси? Та й так, на жаль, мільйони тікають із України. Ми зацікавлені, щоб у себе вдома, а не в Португалії, Чехії чи Польщі вони будували Європу. Адже це інтелектуали й фахівці-професіонали. Таких у нас уже не вистачає, попри те, що є купа безробітних. Тих, у кого золоті руки, треба, навпаки, заманювати назад, але як, якщо ми не дамо їм нормальні зарплати, умови праці й можливість почуватися тут добре, в тому числі й нацменшинам?
Освіта в українських школах із першого класу за якістю знань – непоганий варіант, хоч і передбачає значні труднощі на початку. Але тоді втрачається навчання мовою нацменшин, а це вже асиміляція. Ми ж прагнемо інтеграції в українське суспільство. До неї ми готові, бо живемо тут, і Закарпаття є частиною України. Протягом тисячоліття при різних державних утвореннях, в тому числі й за Угорщини, всім національностям на цій території вдалося зберегти свою ідентичність, культуру, віру, мову. Ми й зараз хочемо зберегти це, поважаючи закони, мову й владу країни, в якій живемо. І спільно будуючи краще майбутнє України.
«Ніхто не поступиться стовідсотково, кожен має робити кроки назустріч»
– Ваша дружина – вчителька української в Ужгородській ЗОШ 10. Не питали в неї, що треба зробити, аби угорськомовні школярі добре знали українську?
– Що якість засвоєння державної мови нацменшинами треба поліпшувати, ми говоримо вже 20 років і просимо Київ робити кроки в цьому напрямі! Нині на Закарпатті є 118 шкіл для нацменшин, із них 99 – угорські, 14 – румунські, 4 російські й 1 словацька. Ми хотіли би зберегти цю систему. Як при цьому покращити знання української? По-перше, просимо зрозуміти: угорська й румунська належать до іншої сім’ї мов, ніж слов’янські. Українці, котрі пробують вивчати угорську, кажуть, що це одна з найскладніших мов світу. Але для угорських школярів аналогічною є українська! Тому не можна для них викладати її за методикою рідної мови. Нехай нарешті Міністерство освіти визнає, що це неефективно, й перейдімо до вивчення методом іноземної, або, якщо когось це ображає, як у Сербії, – нематеринської мови. І хай фахівці розроблять цю методику. Друге питання – в нас недостатньо педагогів, які б якісно могли навчати нацменшини української. Потрібен час, щоб їх підготувати. Третє – для нової методики необхідні нова програма, підручники. До їх написання слід долучати педагогів зі стажем. Бо вчені дуже далекі від реалій, із якими освітяни стикаються на практиці. Ще є нестача перекладних словників… Але ми живемо в технологічному світі. І є в нас хоч одна комп’ютерна гра, яка дозволила б нацменшинам ефективніше засвоювати українську? З її допомогою діти щоразу легко запам’ятовували би по 10 – 15 слів. Я це знаю з досвіду доньок, бо вони так вивчали англійську. Словом, потрібно розробити серйозну державну програму. Ми зробимо все, щоб вона втілилася в життя. І тоді за кілька років буде результат.
Так чи інакше, стосунки між нашими державами мають знову налагодитися. В таких ситуаціях золотим правилом є компроміс. Ніхто не поступиться стовідсотково, кожен має робити кроки назустріч. Якість засвоєння державної мови однозначно має покращитися, але освіта мовою нацменшин при цьому – зберегтися. Ми раді, що як МЗС, так і Міністерство освіти України схильні до переговорів, віримо, що й угорська сторона – теж. У цьому процесі братимуть участь і нацменшини. Біда якраз у тому, що їх представників не залучали до підготовки освітнього закону. Тепер на його основі розробляються галузеві, приміром, про загальну середню освіту, й було б добре, якби цей урок врахували. Бо навряд чи мета України – урізати права нацменшин навіть у порівнянні з тим, що було за тоталітарного Радянського Союзу. А за новим законом де-факто виходить так. Ми віримо, що народиться компроміс, який задовольнить усіх. Тільки так можна зберегти мир і спокій на Закарпатті. Акції проти нацменшин, які мали місце в краї, неприйнятні. Провокації ми не сприймаємо.
«Угорщина намагається втримати закарпатців у рідному краї»
– Ви згадували, що треба утримати краян дома. Угорщина сприяє цьому. З іншого боку, Чехія й Польща збільшили квоти вакансій для українців. Керівництво області намагається залучати інвестиції, але чи не вийде так, що на нових підприємствах нікому буде працювати?
– Проблема є. Насилу нікого не прив’яжеш до місця. Люди їдуть шукати кращого життя. Угорщина, щоб утримати закарпатців у рідному краї, надає соціальну, гуманітарну й економічну допомогу. І якщо підприємець чи фермер узяв її, то зобов’язаний 5 років працювати тут, платити податки, створювати нові робочі місця, інакше отриману суму має повернути. Тому дивно, коли таку допомогу дехто витлумачує з «сепаратистським» підтекстом.
До речі, в 2011-му в Угорщині прийняли новий основний закон держави, за яким турбота про зарубіжних угорців є обов’язком уряду. Україна бере позики, які потрібно віддавати, а це набагато краще, бо дружня допомога безповоротна. Останній випадок: Угорщина надала Закарпаттю 8 тисяч вакцин від кору, трохи пізніше пообіцяла ще 7 тисяч. А чому? Бо з Києва не виділили цих препаратів, а загроза епідемії серйозна. Із приводу аеропорту скільки разів ми зверталися до столиці? Й так і не запустили регулярне авіасполучення. Ясно, що регіональна влада не може опустити руки й нічого не робити, а звертається по допомогу до сусідів. У цьому не треба вбачати сепаратизм, це намагання вирішити існуючі проблеми. Або ж ми отримали безвізовий режим, та на кордонах – черги. Інфраструктуру треба осучаснити. Угорщина має програму, яка передбачає будівництво та відкриття нових ПП, проте чому Україна не є партнером у цьому? До Лужанки з угорської сторони готова інфраструктура, щоб розвантажити пункт пропуску в Чопі, а з української – ні, хоча гроші на це надавали. Так само в сусідів траса М3 до 2020-го дійде до нашого кордону, щоб ми могли влитися у транспортний європейський кровообіг. Але чи буде готова дорога з українського боку? Якби ці питання передали області, місцева влада би їх швидко вирішила…
Закарпаття – західні ворота України, їх треба «розфарбувати» якомога краще, щоб до нас їхали й залишали тут гроші. Бо маємо надзвичайно гарну природу, дикі незаймані куточки, цікаві звичаї, гастрономію. Є історичний туризм, термальні й лікувальні мінеральні води, які колись возили в європейські столиці. Чому б не їхати сюди? Насправді перешкод три: кордон, дороги й побоювання щодо безпеки. Ми-то знаємо, що гостей у нас зустрінуть із розпростертими обіймами, але недружні акції, які мали місце в краї, через інтернет швидко стають відомими по всьому світу й відлякують туристів.
«Навчився любити життя, побувавши на порозі смерті»
– Трохи про особисте. Вам недавно виповнилося 60. Які поворотні моменти виділили б у своїй біографії?
– Мені було 15, коли помер батько. Несподівано, трагічно. Ми готувалися до весілля – за тиждень сестра мала виходити заміж. А довелося робити похорон. Це була для мене жахлива травма. Сестра без урочистої церемонії переїхала до чоловіка, я ж залишився з мамою й двома бабусями – фактично, як утримувач сім’ї. Я добре вчився й мріяв про університет, але тоді вирішив, що на цьому можна ставити хрест, бо мав працювати. Та з Божою поміччю, яка завжди йде через людей, зрештою отримав можливість вступити в УжДУ. Не хочу деталізувати, з серією яких див мені вдалося закінчити виш, паралельно підпрацьовуючи. Затим у рідному селі став учителем математики й фізики. Я обожнював свою роботу, мав душевну потребу передати іншим те, що знаю сам. І от якось директор сказав, що він уже втомився, вигорів, а в мені бачить свого наступника. Наша школа була в жахливому стані. Вона складалася з семи будівель, із яких чотири – аварійні: там стовпами підпирали стелі, щоб не обвалилися. Якось одна стіна під час уроку посипалася, але, на щастя, назовні, тому ніхто не постраждав; іншим разом – усередину, але вночі – теж обійшлося. Півроку він мене просив, і я зрештою погодився. А через місяць з’явилися благодійники з Австрії й Угорщини з пропозицією допомогти закладу. Спочатку підтримка була незначна, та вони бачили, що ми її не розкрадаємо, а примножуємо – і педколектив, і батьки, й діти докладалися. Так впорядкували їдальню, бібліотеку, дах. За цим усім меценати спостерігали й… запропонували зробити нову школу. У другій половині 1990-х по півроку не платили зарплату, відключали світло, ситуація була набагато гірша, ніж зараз. Все довкола руйнувалося, а ми, не маючи грошей, будемо щось зводити? Але я живу з вірою в те (і всім раджу), що якщо людина чогось дуже хоче й готова працювати заради цього, знайде однодумців, то все вдасться. Дорога може бути звивистою, доведеться подолати багато перешкод, але якщо віра не згасає, а сил і терпіння вистачає – ви досягнете мети. Раджу всім, хто ще не читав «Алхімік» Паоло Коельо, прочитати. Нема нічого недосяжного. І нам удалося за 3 роки звести гарну школу. Її називали шаланківським чудом, бо мало того, що будівля була дуже сучасною, ще й душу в неї вклали, піднявши рівень навчання. Ми вибилися в сотню найкращих шкіл України!
На той час я вже був районним депутатом, і мене таємним голосуванням обрали заступником голови Виноградівської райради, хоча здавалося, що шансів – ніяких. І тут довго думав, але зрештою погодився. Трудився, багатьом допоміг, хоча далеко не був задоволений реалізованим. Але однозначно більше міг зробити, ніж у школі.
А потім прийшов негативний поворот долі: я тяжко захворів. Із абсолютно незначної недуги сталася велика. Через добрі наміри, котрі, як відомо, ведуть до пекла, медики максимально намагалися мені допомогти: лікували й те, що не треба, підсумком же стали тяжкі побічні ефекти. За півтора місяця боротьби з хворобою я опинився в ситуації людини, котра намагається вибратися з трясовини: з кожною спробою її затягує все глибше. Й у 2010-му потрапив у реанімацію в Будапешті: мені давали всього 10%, що викараскаюся. Я не розумів, чому Господь мене більше не підтримує, чому маю померти, коли ще повний любові, бажання працювати. Геть знесилившись, вирішив віддати душу Богові. І сталося диво. У стані напівпритомності побачив видіння. Ніби йду по зеленому полю, а поряд – стіна кущів, за якими вже інший світ. Починаю рухатися туди, аж раптом із неба летять дружина з двома доньками й кричать: «Ти не для того сюди поїхав, щоб померти! Повертайся!» Я отямився і вирішив боротися до останнього. Щоб знову стати повноцінною людиною, мені знадобилося 6 місяців. Усьому мав учитися заново, включно з ходінням. Проте медики попередили: можливий рецидив. Я жив, як засуджений до страти, котрий знає, що помре, тільки не знає, повісять його, відрубають голову чи застрелять. Це гнітюче відчуття. Але якось мене осяяла думка: «А досі я не мусив колись умерти? Різниця лише в тому, що я отримав другий шанс, і маю жити далі». Відтоді в мене різко змінилося ставлення до світу. Я став щасливішим, навчився радіти тому, чого раніше навіть не помічав, і по-справжньому любити життя. І зрозумів, для чого мені була дана ця хвороба.
Потім мені запропонували ще кілька посад, і за все брався вже без вагань. Зрештою став першим заступником голови облради. Я всім хотів би передати, щоб шукали своє покликання. Щасливий, хто знайшов роботу, яку любить, і ще щасливіший той, хто при цьому творить добрі справи. Навіть якщо люди за них не подякують, усе одно позитив, який віддаєш, колись несподівано отримаєш назад, і то багатократно. Все добре повертається. Але точно так відбувається й зі злом… Якби всі жили з усвідомленням цього, наш світ був би набагато кращим.
Розмову вела Мирослава Галас, «Новини Закарпаття»